Будучи цим літом у себе на батьківщині в Волгограді і ступаючи по короткій вулиці Армавирской, що в Кіровському районі, побачив літню жінку, важко, з допомогою інвалідного палиці, що перетинала цю вулицю.
Будучи цим літом у себе на батьківщині в Волгограді і ступаючи по короткій вулиці Армавирской, що в Кіровському районі, побачив літню жінку, важко, з допомогою інвалідного палиці, що перетинала цю вулицю.
Всередині мене щось здригнулося, як від дотику грудей до грудей в повільному танці при весни сімнадцятирічної. У цій повній недугами, оскільки хвороба одна не приходить, жінці, я скоріше інтуїтивно, ніж за зовнішніми даними, дізнався блискучу, інакше не скажеш, дівчину, крутившую нам, десятикласникам, і старшим голови не тільки на танцмайданчику, але і за її межами.
ЗВАЛИ її Валерією, в той час досить рідкісне, притягивавшее до себе, ім\’я. Вона не навчалася з нами в школі, з\’явившись із нізвідки, у всякому разі для нас, нагадавши нам віддалено міфологічних героїнь. Волосся її кольору дозрілих колосків хвилясто розтікалися по плечах і спині, очі були синіми-синіми, які можуть бути лише у справжніх волжанок.
Одяг вона носила у вигляді балахона, та так витончено і природно, що коли я бачу Аллу Пугачову на сцені у своїх і Зайцевеких нарядах, мені мимоволі пригадується нашої юності Валерія. Обличчям і фігурою вона була всім нам на заздрість, хоча балахони надавали їй невелику повноту, округляли її грудей і приховували майже ідеальну талію.
Ми з моїм другом Валеркою Волковим досить часто відвідували танцмайданчик, яка знаходилася на території величезного Палацу культури імені Кірова, соседствовавшего своєю огорожею з торцем вулиці Армавирской. Валерію оточувала ланцюг її шанувальників, крізь яку не пробитися було важко, хоча мене бентежило більше не це, а природна сором\’язливість моя перед слабкою статтю. Білі танці тоді ще не «культивувалися» так, як трохи пізніше, два-три роки.
Валерка незабаром зважився і запросив Валерію на танго і навіть пішов її проводжати. Він був черноволосым, блакитнооким і настільки красивим, що дівчата за ним воздыхали нерідко у відкриту. Мій друг міг би мати у них просто неперевершений успіх, якщо б ні зріст нижче середнього, ні досить помітне заїкання, отримане у спадок від батька, так ні образа на весь жіночий підлогу з-за своєї матері, що кинула його в ранньому дитинстві.
Я не пішов за Валерієм, щоб, якщо що, підстрахувати його від переймів декількох самців за одну самку. Валерія жила досить близько, на вулиці Писемського, що з\’єднувалася з кутом вулицею Армавирской… Незабаром заявився Валерка в кімнатку мого барака, де я ділив дев\’ять квадратних метрів зі своєї бездітної тіткою Танею, яка була в той день на добової зміни, так що нам ніхто не заважав зайнятися розбором побачення мого друга з місцевою королевою танцмайданчика. Я був приємно здивований тому, що від рандеву у виграші виявилася моя «персона». Валерія напівжартома, напівсерйозно видала моєму другові, мовляв, підростеш, тоді приходь, а ось твій друг Володимир давно мені симпатичний, та тільки тримається він на віддалі, невже йому, тезко, невідома пісня.
Звичайно ж, я знав цю пісню, расчищавшую мені на той момент шлях до земного щастя, але моя барачная душа думала тоді про небо, про помахах крил у відповідь на помахи рук напередодні прощання зі школою і надходження мого Качинське вище військове училище льотчиків. Вступивши в нього, я на правах місцевого мешканця міста відпросився в звільнення з ночівлею будинку.
Комнатенка в бараці, клопи, щури та запаскуджений мухами великий паперовий портрет Олександра Пушкіна — все це те, що я міг протиставити сталинградскому, ледь остившему від війни, неба, куди я прагнув усім своїм обпаленим дитинством та оздоровляючої юністю.
Серединний жовтень 1959 року був настільки тепла, що танцмайданчик ще працювала, на всі чуттєві околиці по колу. Вперше у формі курсанта училища льотчиків увійшов я в неї, начищений до блиску і з гордістю не так за себе, як за мою бездітну і неграмотну тітку, душі в мені не чаявшей: «Я був тітки і втіхою, //І невыплаканной болем //Їй, бідній, було
треба //Полегшити судьбину удовину». Валерія була на місці, з тієї ж свитою, поддатой, як завжди. Оскільки я був з барачных пацанів, якими керував мій друг Володько Баскаев, розбитні хлопці побоювалися зі мною конфліктувати. А тут ще курсантська форма додавала мені плюсик при силовому єдиноборстві.
Я підійшов до Валерії і запросив її на танець. Танцював я посередньо, особливо з гарними партнерками. Мені здавалося, що вони з іншої планети, причому набагато прекрасніше, ніж сама Земля. Повторюся, читач, що я згадую 59-й рік минулого століття, коли про перетворення на путан і лесбіянок ніхто нічого не чув. «Ти б ще часи інституту благородних дівиць згадав!» — подденет мене нині хтось з приблатнен-ної братії.
Після танцю, підводячи Валерію до її «лобне» місцем, напросився не дуже наполегливо в її поводирі. Вона махнула на знак згоди своїми «порхавшими» віями. Більше я її на танець не запрошував, щоб не дражнити гусей, чи то пак її поклонників. Під марш, що давав знати про закінчення танців, я чекав Валерію при виході з «решітки».
Ми пішли поруч, бо тоді ходити під руку або взявшись за руки вважалося поганим ознакою «білоручок». Ми йшли, пов\’язані один з одним дуновеньями симпатії, а не вітрами любові, і не знали, що сказати. Я щось мугикав в такт скрипу своїх нових, не разношенных, чобіт. Зовсім нещодавно я пройшов в училищі курс молодого бійця, а ось до вивчення науки любові мені було ще далеченько.
Ми ступили в її освітлений під\’їзд, як в палац, після мого барака, з норою схожим. Ніби насміхаючись наді мною, знову рипнули чоботи, підштовхуючи мене до того, щоб я взяв, баран, руки Валерії і притиснувся до неї губами. Я топтався на місці до тих пір, поки Валерія не обвила мою шию руками і не міцно поцілувала в губи.
Я не встиг отямитись, як вона розгорнула мене легенько до під\’їзної двері, ніби випускаючи на волю, мовляв, лети соколик, лети і тут же зникла за своєю дверима. Більше я її до цього липня 2013 року, не бачив…
ВАЛЕРІЯ видалялася зараз, спираючись на палицю — своєрідне весло старості. Шлях її пролягав паралельно металевої огорожі, за якою був велетенський навіть за нинішніми мірками, але нікому непотрібний нині, Палац культури імені Кірова, де до нього майже впритул колись примикала простора танцмайданчик, вбиравшая коли наші юні пориви, коли ми були молоді, а значить, і красиві: Все, що було, не сплив, Перейшло воно святе, Про який тільки з запалом Згадується і стоячи.
Немає на місці танцмайданчики, Сутички там зараз і сварки За торгові намети, А за ними гори мотлоху. Я стою, наче з вантажем, На співучій в бутність фланзі, Де слухав я звуки блюзу І звичайно, — вальсу, танго. І як серце б не нило від Того, що немає спокою, Я хочу про те, що було, Пригадати все і випити стоячи.
Володимир РОДІОНОВ
