Про Чернобильську катастрофу написала газета «Известия» лише 30 квітня двадцять вісім років тому.
Про Чернобильську катастрофу написала газета «Известия» лише 30 квітня двадцять вісім років тому. Лише кілька скупих фраз, за якими зник і масштаб трагедії, і мільйони людських доль, так безповоротно змінилися за одну квітневу ніч і назавжди зберегли гіркий присмак — «чорнобилець».
Володимир Рувімович Бєляєв перебував у зоні відчуження з жовтня по грудень 1987 року, і це було не перше випробування, що випало на його військову долю. За три роки до цього він, як і багато його товаришів, встиг побувати в Демократичній республіці Афганістан. Після того як весь світ дізнався про аварію на Чорнобилі, Володимир Рувімович точно знав, що йому належить подолати ще один рубіж.
Сьогодні Володимир Бєляєв займається великою громадською роботою. Разом з іншими членами Чугуївського Союзу інвалідів Афганістану зустрічається з підростаючим поколінням, є учасником круглих столів і громадських слухань. З ініціативи цього громадського об\’єднання декілька років тому в місті була організована пересувна виставка фотографій, що розповідає про афганських і чорнобильських будні чугуєвців. Вона експонувалася в КЦ «Імідж», а також у навчальних закладах міста. Крім цього, Володимир Рувімович є великим другом бібліотеки-філії № 1 Чугуївської ЦБС і разом з її завідувачем Ольгою Берегівською шефствує над школою № 7.
Редакція газети «Новини Чугуєва» вдячна Володимиру Бєляєву за те, що він поділився з нашими читачами своїми спогадами, адже, незважаючи на те що час біжить і життя йде вперед, минуле не можна забувати.
— Багатьом військовим з Чугуєва довелося побувати в Чорнобилі. Наскільки я знаю, з нашого міста в зону відчуження були відправлені більше 500 осіб, при цьому 22-м з них, як і мені, довелося служити і в Афганістані, і в Чорнобилі, тільки хтось раніше, а хтось пізніше. Знаю, що деякі (особливо хіміки і лікарі) побували в Чорнобилі по два-три рази. І при цьому ніхто не ухилявся від свого боргу, ніхто не скаржився і не запитував: «Чому я?», хоча мало хто з нас уявляв, що таке радіація і атомний вибух. Звичайно ж, ми розуміли, що це трагедія світового масштабу, знали про загиблих в першу добу після аварії людях… Але важко боятися, коли не можна побачити ворога в обличчя, коли це щось, що не доторкнутися й не відчуєш.
У жовтні 1987 року зі штабу Київського військового округу мене направили в Чорнобиль. Територія навколо атомної станції була розділена на кілька зон, віддалених на різну відстань від місця аварії. Я потрапив служити в інженерний батальйон, який базувався в десяти кілометрах від ЧАЕС, в селище Корогод.
— Володимир Рувімович, а Ви пам\’ятаєте, яке перше враження справила на Вас зона відчуження?
— Ви знаєте, на місце служби я прибув пізно вночі, тому толком нічого не розглянув. А вже рано вранці командир батальйону запитав: «Ну що, ти поїдеш зі мною на станцію?» На роздуми, вивчення ситуації в мене не було часу. Я відповів: «Так!» і відправився на роботу. Так-так, саме на роботу — важку, брудну, але життєво необхідну. Я як командир взводу повинен був чітко виконувати поставлені переді мною завдання, тому не можу сказати, що побачене справило на мене якесь незабутнє враження. На це в мене просто не залишалося ні часу, ні сил. Ми тоді займалися очищенням рудого лісу. Люди встигли покинути це страшне місце, а ось рослини не змогли уникнути важкої долі. Поблизу від станції і протягом двох кілометрів на захід величезні масиви соснового лісу були піддані сильному опроміненню. Це сталося навесні, коли рослинність була у процесі активного зростання, і радіація викликала зараження і всередині дерев, особливо у сосен: вони стали живим фільтром, прийнявши на себе більшу частину радіоактивного пилу.
На самій станції я був всього два рази, коли завозив в розташований там штаб звіти. До того часу вона була вже повністю очищена і рівень радіації там був практично в нормі. Крім того, замість старих лісів було посаджено багато нових зелених насаджень, які не тільки повинні були оновити ґрунтовий покрив, але і не давати вітрам переносити радіацію з місця на місце.
О шостій ранку у нас був сніданок, в сім — побудова, у вісім ми виїжджали на місце нашої роботи і тільки в п\’ять вечора відправлялися в розташування батальйону — і так день у день. Ми були як двірники-прибиральники — очищали заражену територію. Знімали Бульдозерами грунт, бруд, уламки, екскаваторами вивантажували все це в машини і вивозили в спеціальні відстійники або, як ми їх називали, могильники. Можливо, це була і неправильна стратегія, адже весь вивезений нами вантаж залишався в землі і продовжував випромінювати радіацію, але оскільки необхідно було діяти швидко, керівництвом був обраний саме такий варіант очищення території. Якщо б місця поховань будувалися з дотриманням всіх правил зберігання радіаційних відходів, то роботи по очищенню зони тривали б по сьогоднішній день. Хоча, безумовно, всі ми чудово розуміли тоді, що так діяти неправильно.
У моєму підпорядкуванні знаходилося двадцять чоловік — всі фахівці своєї справи: водії, бульдозеристи, навантажувачі. Ми працювали на різних об\’єктах: чистили рудий ліс, знімали грунт, закопували місця поховань і навіть зносили селище, розташований біля залізничної станції Ямов. У нас було багато різної техніки, нею нас постачав батальйон з Прибалтики. У нашому розпорядженні були величезні машини з цистернами, заправлявшиеся спеціальним реагентом, яким милися дороги і тротуари. Так… техніки у нас було багато, тільки от вона дуже швидко заражалась радіацією. Тоді її також поміщали в спеціальні відстійники, а просто кажучи, в обгороджену територію. Свій спокій там знайшли і вертольоти, і трактори, і вантажівки, і ще багато чого.
— Видавали Вам засоби індивідуального захисту?
— Так. З доступних нам засобів захисту були пелюстка (по суті та ж ватно-марлева пов\’язка) і так званий «олівець» (накопичувач, який засвідчує рівень зараженості). Але, по-перше, їх вистачало не всім, а по-друге, я був у Чорнобилі пізньої осені і початку зими, і такого ось пелюстки вистачало буквально на пару годин роботи, далі він просто не витримував погодних умов, і ми його знімали. Хочу нагадати, це був 1987 рік і рівень радіації помітно знизився. Протягом дня ми кілька разів проводили хімічну розвідку — заміряли рівень радіації на ґрунті. За результатами замірів обов\’язково складалася карта, робився доповідь в штаб. Після збирання знову проводилися заміри, а дані зіставлялися. Ми бачили, що наша робота дає помітний результат. Один раз на місяць нас обов\’язково возили в Чорнобиль для перевірки рівня радіації в організмі на спеціальній установці. Дані цих перевірок були засекречені, ми не знали про результати, їх відразу ж відправляли в Москву.
Дивно, але багато корінні чорнобильці не злякалися радіації і не захотіли покидати рідні місця. Так, наприклад, в селі Буряківка місцеві жителі жили, як ні в чому не бувало. У селі розташовувався пост міліції, який охороняв правопорядок, періодично туди завозили продукти. Я сам багато разів бачив, як місцеві жителі ловили рибу з невеликої річечки, сушили в\’язанки грибів, роблячи запаси на зиму. В більшості своїй це були вже літні люди, які не хотіли розлучатися з тим, що так було дорого серцю. Вони жили звичайним повсякденним життям, без жодних засобів захисту.
— Не секрет, що інформація про чорнобильської аварії і все, що мало до неї хоч яке-небудь відношення, в ті роки піддавалося суворій цензурі. Стосувалося це особистих фотографій?
— Протягом першого року, що минув після аварії, там не тільки не дозволялося знімати, але і технічно це було практично неможливо. Плівковий фотоапарат, як і многая інша електронна техніка, просто не витримував рівня радіації. Пам\’ятаю, був випадок, коли в зону приїхало велике начальство і його повели дивитися техніку, з допомогою якої очищалася станція, — це були дві машини-роботи, вони стояли окремо від іншої техніки, обгороджені колючим дротом. І ось один з наших керівників, що проводив екскурсію, розповідаючи про виконану роботу, вказав у бік роботів рукою, на якій були модні в той час японські електронні годинники. Буквально через кілька хвилин він захотів подивитися котра година, але виявилося, що годинник зупинився в ту ж секунду, коли він махнув рукою, — настільки сильно ця техніка випромінювала радіацію. До 1987 році, коли я потрапив у Чорнобиль, контроль над забороною знімати в зоні значно ослаб, людей стали менше перевіряти, завдяки чому мені, як і моїм товаришам по службі, вдалося зробити пам\’ятні знімки.
— Володимир Рувімович, з моменту аварії минуло двадцять вісім років. Сприймаються Вами сьогодні ті далекі події якось по-іншому?
— А хіба це можливо? Аварія є аварія, біда є біда, і мені здається, що до цього не можна ставитися як-то інакше. Ви знаєте, там пліч-о-пліч зі мною працювали литовці, росіяни, білоруси, естонці, латиші та ще представники дуже багатьох народів. Чорнобиль став нашим спільним болем, загальною бідою, яка не мала національності. І у всіх нас була одна спільна надія, що ми зможемо перемогти і в цій війні. Можливо, тільки завдяки цій єдності нам і вдалося приборкати «мирний» атом.
