МАЛЕНЬКІ СВІДКИ ВЕЛИКОЇ БИТВИ
Герої нашої розповіді — уродженці різних сіл, люди різних років народження, але мають багато спільного. Вони — діти війни, їхнє дитинство неможливо назвати щасливим. Але це покоління і досі не втратило людяності і щирості, вони здатні співчувати і бажати молоді тільки світлого, доброго й безтурботного життя і, головне, радіти кожному\’ прожитому дню.
МАЛЕНЬКІ СВІДКИ ВЕЛИКОЇ БИТВИ
Герої нашої розповіді — уродженці різних сіл, люди різних років народження, але мають багато спільного. Вони — діти війни, їхнє дитинство неможливо назвати щасливим. Але це покоління і досі не втратило людяності і щирості, вони здатні співчувати і бажати молоді тільки світлого, доброго й безтурботного життя і, головне, радіти кожному\’ прожитому дню.
дитинство БЕЗ ДИТИНСТВАСпогади про війну Людмили Олександрівни Ізотової — мешканки села Велика Бабка, 1940 року народження, дочки Героя Радянського Союзу, керівника другого підпільного обкому комсомолу Харківщини Олександра Михайловича Щербака, який загинув у 1942 році.
«НАРОДИЛАСЯ я 13 квітня 1940 року. В одному з листів до мене мама так описала мій день народження: «В цей день глянули твої оченята-проліски на світ ясний, на весну привітну. Ніжно прийняли тебе батьківські руки, радісно і променем весняним засвітила ти йому в житті. Зичили ми тобі на все життя долі та щастя». Через 11 місяців народився мій брат Володя. Здавалося ніщо не перешкодить щастю нашої сім\’ї. Батьки любили один одного, а нас обожнювали, та війна все зруйнувала…
Жили ми тоді в Старому Салтові. Батька, Олександра Михайловича Щербака, залишили на підпільну роботу. Він організував партизанський загін і боровся з ворогом. Будували землянки у лісі, готували теплу одежу, запас продуктів, зброю. Маму з малесенькими дітьми тато вивіз до родичів на хутір біля міста Вовчанськ. Тоді, восени 1941 року, востаннє притулили мене до себе батьківські руки, і більше я його ніколи не бачила.
Перезимувавши, мама з нами та своїм 15-річним братом пішли пішки з того хутора на схід, бо залишатися було небезпечно на окупованій ворогом території. Так мама з нами дійшла аж до до Волги. В ту страшну подорож Володя вмер від голоду і холоду, бо був ще зовсім малесеньким, а мені вдалося вижити. Я не бачила німців, бо була далеко в евакуації, та вони стоптали залізними підковами все моє дитинство. Пам\’ятаю, як мама влаштувала для нас новорічне свято.
Ялинки в сталінградських степах не росли, то поставили у хаті деревце вишні, яке уквітчали паперовими прикрасами. На святі я (а було мені 4 роки) читала вірша, який переслали мамі разом з листом від батька. Я не знала, що тоді вже не було його в живих: він загинув 27 листопада 1942 року в лісі під Вовчанськом у бою з фашистами. Всі дорослі плакали, коли я читала цей вірш.
Мама вчителювала. З протигазів витягувала для учнів прокладки, які служили їм промокашками для зошитів, а мені нанизувала кільця з них. Це була моя єдина іграшка, яку пам\’ятаю. Там, за Волгою, мама часто розповідала, яка велика та смачна картопля росте в Україні, які красиві шляпки соняшника на українських полях.
Сталінград назавжди залишився в моїй пам\’яті містом у розва-линах, з горами червоного щебеню, цегли та чорного обгорілого дерева.
Дитинство без дитинства — так можна назвати наші воєнні та післявоєнні роки. Нехай вони ніколи не вертаються ні для наших онуків, ні для наших правнуків та всіх майбутніх поколінь. Мир і спокій нашій державі і нашім людям назавжди!»
2011 рік
ДАЙ БОГ, ЧТОБЫ ЭТО НИКОГДА НЕ ПОВТОРИЛОСЬ!
Спогади Івана Пилиповича Ізотова — мешканця села Велика Бабка, 1938 року народження, помер навесні 2011-го.
«…КАК ЭТО БЫЛО давно. Мне было чуть больше трех, когда я услышал от взрослых страшное слово — война. Отец ушел на фронт, а мы — я и старшие сестрички Аня и Катя — остались с мамой одни.
Поздняя осень… Страшные взрывы, грохот, шум, гвалт, незнакомая речь. Чужие люди ворвались в село. В нашу хату попала бомба, и дом сгорел дотла. Мы перебрались в погреб, а зимой нас приютили соседи Сосницкие в своем подземелье. Вместе было теплее и не так страшно. Позже немцы их выселили, заняв дом. Как-то ночью пришел больной и контуженный отец. Мы соорудили нары из досок и положили его на них. Позже я узнал, что он был мобилизован на войну рыть окопы, строить мосты, переправы.
Помню своего друга Леву, на год старшего от меня. С ним собирали окурки для отца, а однажды Лева стянул пачку сигарет у немцев. Они жили в их доме. Отца чуть не расстреляли за эту пачку. Немцы подумали, что это он украл. Тогда все обошлось. Мы, пацаны, не очень боялись немцев, по возрасту не совсем понимали ту ужасную угрозу. Страшно было, когда стреляли, свистели пули. Очень боялся гула самолетов. Слышав приближающийся рев вражеских машин, бежал к маме и, прячась в подол ее платья, кричал: «Мама! Гудят!»
Многие ребята тогда подрывались на минах, снарядах, запалах. И я тоже. Мне оторвало все пальцы, кроме мизинца.
Когда освободили село от фашистов 11 августа 1943 года, мы с мальчишками голодные, оборванные ходили собирать колоски. Мою старшую сестру Аню (ей было тогда 18) мобилизовали в Харьков на восстановление завода ХЭМЗ, где она потом работала токарем. Как-то в ночную смену конец ее платья втянуло в станок, и она задушилась. Эта трагедия произошла в 45-м.
Отца от колхоза послали вместе с пятью колхозниками на Западную Украину для покупки лошадей, а мы с мамой ночами рыли землянку. Построили, как могли, и еще долго в ней жили. Даже в школу я начал ходить из землянки. Уроки делал под свет керосинового каганца из гильзы.
Отец вернулся очень больной. Он умер в 1947-м. Ане было 21, а папе — 45 лет, коща они погибли. Считаю, что их тоже забрала война…
С тех пор прошло 60 лет, мне уже 67, но гул вражеских самолетов, пожарища (ведь наше село —было сожжено до тла, так как здесь была передовая) до сих пор тревожат меня бессонными ночами.
Дай Бог, чтобы это никогда не повторилось!
2006рік
МЫ, ДЕТИ, ПЕРЕЖИВШИЕ СТРАШНУЮ ВОЙНУ
Згадує Віра Іванівна Зоріна
— уродженка села Молодова, з 1963року мешканка села Велика Бабка, ветеран праці.
«…КОГДА в село пришли немцы (а жили мы в селе Молодовая, что рядом с Великой Бабкой), то нас выгнали из дома, а там поставили лошадей. В тот день немец схватил меня за рукав и швырнул в грязь. Жили в погребе с соседями. Когда бомбили село, я сидела на кровати в бабушкиной хате. Бомба упала во дворе, вылетели окна и двери, а меня взрывной волной выбросило в сени. Испуг у меня был большой, не проходил до 14 лет. После этого сильно болела. Отец в конце 1941 года ушел на фронт, хотя был не годен к строевой, и прошел в боях от Сталинграда до Берлина. Он поставил свою подпись на стенах Рейхстага: «Я тут был. Толстой»
Вернулся домой осенью 1945 года. Весь седой… Позже, когда смотрел фильмы о войне, всегда плакал. Был он добрым, веселым, помогал вдовам, сиротам, старикам.
Мы, дети, пережившие страшную войну, голод 1946-1947 годов, верили в лучшую жизнь и помогали ее строить. Всегда помним тек, кто воевал и не вернулся с войны».
2009рік
НАС ВИГНАЛИ З ХАТИ
Розповіла Ганна Миколаївна Федосова (1937р.н.).
«НА ПАГОРБІ якраз була розташована наша хата і перед початком боїв матір з нами, маленькими дітьми, вигнали з неї, бо це був основний німецький плацдарм, з якого радянські солдати для німців були як на долоні.
Вулиці Низ та Раківка вважалися нейтральною зоною, там знаходилися люди, які були виселені зі своїх хат. Але так сталося, що саме вони опинилися у само му центрі перестрілки. З літакі німцям на парашутах кидали продукти та зброю.
Бої за село проходили дуже важкі. Більшість селян виїхали в Зарожне, Харків, Полтавську та Сумську області. А люди, які залишилися, сьорбнули багато лиха. Все було: і холод, і голод, знущання ворогів, раптовий вогонь своїх «Катюш» та бомбування з літаків. І була Перемога, така жадана, така вистраждана».
2007рік
Записала учениця 8 класу Великобабчанського НВК Юлія ЛЮБЧЕНКО під керівництвом учителя історії Олени КАБАК
