Війна… Всього п\’ять літер. А скільки в цьому слові людського горя й муки?
Війна… Всього п\’ять літер. А скільки в цьому слові людського горя й муки? У ньому мільйони людських життів, сльози матерів, вдов, дітей. Сплюндрована земля, мільярди, витрачені на зброю, яка покликана вбивати, а не відроджувати життя… Війна… Нехай проклята вона буде навіки! Нехай ніколи по нашій землі не ступить чобіт ворога, який несе з собою смерть…
НАРОДИЛАСЯ я 14 липня 1940 року. Батько працював інженером, мати лаборантом-технологом на хімічному заводі в селищі Ромодан. Молода сім\’я мріяла про щасливе майбутнє, та мріям не судилося збутися. Почалася війна. Мені було тільки вісім місяців, коли батько пішов на фронт. Він загинув у боях під Смоленськом.
Станція Ромодан — вузлова, є промислові об\’єкти — все це, по замислам ворога, підлягало знищенню. У чорному нічному небі гули ворожі літаки. Розриви бомб, запалювальні фугаски на кришах будинків, завивання сирени… і перелякані жінки з дітьми ховалися в погреби, бомбосховища… А потім евакуація у глиб країни в товарних вагонах. Розбитий ешелон, понівечені вагони, стогін і крик людей, які виривалися з полум\’я, що охопило поїзд, а згори — свинцевий дощ, яким поливали переляканих людей «птахи смерті» з чорними хрестами на крилах… Про ці страхіття мені розповідала мама, коли я підросла.
А хіба ситим було наше дитинство після війни? Ми жили в місті Глоби-но. Мама працювала лаборантом на цукровому заводі. Я пішла у перший клас. За дерев\’яними довгими столами ми сиділи по п\’ять-шість чоловік. Діти були різного віку. На великій перерві нам давали кухоль чаю і кусочок чорного хліба. А на пайок мама теж получала 200 г такого ж хліба. Мені завжди хотілося їсти. З того страшного часу я добре усвідомила ціну хліба…
Йшов 1947 післявоєнний рік. У країні панував голод. Ми жили біля центральної лікарні, куди привозили опухлих від голоду людей з окружних сіл, і кожен день машини вивозили померлих… Це все бачили ми, діти-напівсироти, доля яких була понівечена війною.
Мешкали ми в інтернівському гуртожитку у маленькій кімнаті. В ній стояло два односпальних ліжка, стіл і один стілець. З нами жила жінка з хлопчиком, батько якого також загинув на війні. Було тісно, холодно і голодно.
Я пам\’ятаю, як на Новий рік мене запросили до подружки в гості. Батько підняв її на руки, пригорнув до себе і поцілував, вітаючи зі святом, а мене погладив по голівці. І, мабуть, тоді я вперше відчула нестерпне бажання, щоб поруч мене був мій тато…
Спогади, спогади, спогади… А все ж, незважаючи на пережиті страхіття, поневіряння, люди раділи кожному мирному дню. Піднімали із згарищ зруйноване. В дружньому пориві будували нове. І ми, діти війни, живі свідки героїчного трудового подвигу наших батьків.
