Дитинство… Найкраща, безтурботна пора людського буття. Саме з ним пов\’язані спогади про лагідні, теплі долоні матері, її ласкаву усмішку, міцні батьківські руки, з яких з веселим заливним сміхом підлітав аж до самого неба, про сиву добру бабусю, яка знайомила тебе з дивос-вітом, про дідуся, з яким ти майстрував свої перші дитячі іграшки… Дитинство. Скільки спогадів, мрій і надій.
Дитинство… Найкраща, безтурботна пора людського буття. Саме з ним пов\’язані спогади про лагідні, теплі долоні матері, її ласкаву усмішку, міцні батьківські руки, з яких з веселим заливним сміхом підлітав аж до самого неба, про сиву добру бабусю, яка знайомила тебе з дивос-вітом, про дідуся, з яким ти майстрував свої перші дитячі іграшки… Дитинство. Скільки спогадів, мрій і надій.
ОЛЕКСАНДР Федорович Штрифанов народився 24 лютого 1936 року в селі Коробочкиие у сім\’ї робітника. Батько, Федір Антонович, працював пекарем. Мати, Марфа Прокопівна, була домогосподаркою. В сім\’ї виховувалося троє дітей — Влад, Ніна та Олександр.
Перед війною у 1940 році сім\’я переїхала в Іванівку. Батько пішов працювати в радгосп № 7, де директором був Іван Григорович Бистрицький. Він направив Федора Антоновича в Серпухов-ське училище на курси комбайнерів. Та не судилося йому збирати врожай із золотої ниви. Почалася Велика Вітчизняна війна…
Ледь попрощавшись з сім\’єю, взяли курсанти в руки не штурвал корабля полів, а гвинтівки, і пішли захищати рідну землю, свою сім\’ю від ворожої навали. Сашку на той час було вже майже п\’ять років. З цього часу і закінчилося його безтурботне босоноге дитинство.
Олександр Федорович згадує:
— Все частіше до села долітав гуркіт артилерійських канонад. Низько над землею несли свій смертельний вантаж ворожі літаки, а ми, малі, перелякані, ховалися під ліжко, щоб не бачити тих страшних птахів з чорними хрестами на крилах.
Мати, скинувши на воза деяке збіжжя, посадила дітей і вирушила в село Ртищівка, де жили наші родичі.
У невеличкій хатині поселилося дев\’ять чоловік. Часто нас, дітей, ховали в погріб, закривали ляду, і ми перелякано тулилися одне до одного, і не так страшно… Тут стояли діжки з квашеною капустою та огірками. Одного разу німці спустилися у погріб, взяли лампу і з неї налили в бочки керосину.
Пригадую, мати розповідала, як мадяр дав нам, дітям, по цукерці, а офіцер побачив це і тут же його вбив.
У лютому 1943 року Іванівку звільнили від німців, але ми повернулися в село тільки у серпні. Невеликі групи німців ще бродили по визволеній території. З однією з них ми зустрілися перед селом Тракове. Німці відібрали у нас коня, і до Іванівки прийшло ся добиратися пішки. Особливо важко було мамі з малою дворічною Настусею.
До школи я пішов у 1945 році. Діти різного віку на-вчалися в одній невеликій класній кімнаті. Сиділи по -десять чоловік за довгими дерев\’яними столами. Вчителька Варвара Антонівна вела всі три класи одночасно, навчаючи дітей читати, писати, рахувати. Ні зошитів, ні підручників у нас не було. Писали олівцями хто на чому міг. Лише з 1947 року, коли директором став Михайло Михайлович Криволапо в, у школі почали викладати різні навчальні предмети.
Дивлюся сьогодні на веселу шкільну дітвору, на її яскравий, зручний одяг, на добротне взуття і з сумом згадую свої «американки» — черевички на дерев\’яних підошвах з бризентовим верхом, які з братом ми носили по черзі.
Отаким безрадісним, голодним і холодним було моє дитинство, таким залишилося воно в моїх спогадах…
Іде по селу жіночка. Сиве волосся вибивається з-під хустини, трохи опущені плечі та і крок уже не такий твердий. А на вустах завжди лагідна, трохи якась соромлива посмішка, і добрі сірі очі, в яких назавжди поселився смуток життєвих втрат…
БУЯВ цвітом травень, заливалися у садах солов\’ї, зачаровано заглядав у віконце невеликої сільської хатини місяць, де у муках і крові народжувалося нове життя. 10 травня 1941 року засяяла на небосхилі ще одна зірочка, яку батьки нарекли Майя.
У сім\’ї Івана Павловича Храмцова, який працював у радгоспі № 7 села Іванівка пожарником, та Утяни Кузьмівни було п\’ятеро дітей: два хлопці та троє дівчат. Дружньою і працьовитою була сім\’я, та страшне лихо прийшло на нашу землю. Почалася Велика Вітчизняна війна…
Батько пішов захищати нас та так і не повернувся з війни. Скрутно жилося родині. Старші діти доглядали молодших, допомагали матері, як могли. Ні поїсти в волю, ні одягтися… Особливо страшними були холодні зими. Та закінчилася війна, помалу земля звільнялася від ран, відновлювалося трудове життя.
У 1948році Майя пішла до першого класу Іванівської семирічки. Закінчила лише п\’ять класів, бо потрібно було допомагати матері, яка працювала на СТФ.
Рано вийшла заміж за Миколу Григоровича Байбака, в якого на руках був дворічний син Миколка. Молода жінка з першої хвилини прийняла його як рідного. У злагоді та любові прожили 50 років. Побудували дім, посадили сад, виростили спільних п\’ятьох дітей: трьох синів та двох доньок. Сьогодні Майя Іванівна щаслива бабуся і вже прабабуся, яка має двадцять онуків і дев\’ять правнуків.
Завжди, як та бджілка, в праці. Одинадцять років по наряду. Двадцять вісім — краща телятниця, доярка в передовій бригаді, яку очолювала кавалер трьох орденів Трудової Слави Валентина Гаврилівна Шовчко. Це вони, молоді жінки, подолали п\’ятитисячний рубіж по надоям молока на фуражну корову, це їх імена були занесені на Дошку пошани на Всесоюзній виставці ВДНХу Москві, це вони за високі досягнення побували у Зірковому містечку космонавтів.
Як святу реліквію зберігають у родині нагороди Майї Іванівни: медалі «За трудовую доблесть», «За долголетний, добросовестный труд», «Ветеран праці», дев\’ять нагород «»Ударник пятилетки», «Победитель социалистического соревнования», значки — «Герои Космоса — гвардейцам пятилетки», безліч ювілейних медалей. Та серед них є особлива нагорода — медаль «Медаль материнства».
Ідуть роки, ні, вже летять, як говорить Майя Іванівна Байбак. У 2007 році пішов із життя чоловік, втратила сина Юрія, та життя продовжується. Як і багато років тому, ще тільки сходить сонце, вона вже вся у праці, турботах. Хочеться кожному допомогти, пригорнути до серця свою кровиночку, сказати добре t слово і дітям своїм, і онукам, і правнукам. — Тож побажаємо Майї Іванівні ще довгих років життя при здоров\’ї міцному, в променях любові і ласки своєї великої родини —її найбільшого щастя на землі.
