Тема Дети войны

У ТОВАРНИХ вагонах сім\’я евакуювалася у Казахстан до міста Семипалатинська. Нелегким було життя у далекому краї. Сухе жарке літо, холодні вітряні зими, напівголодне існування — гартували малечу.

У ТОВАРНИХ вагонах сім\’я евакуювалася у Казахстан до міста Семипалатинська. Нелегким було життя у далекому краї. Сухе жарке літо, холодні вітряні зими, напівголодне існування — гартували малечу. А туга за рідним селом, за чоловіком, який воював десь далеко, виснажували молоду жінку. З Казахстану повернулися у 1945 році. По закінченню війни Гаврила Мироновича направляють у Румунію, куди він забирає і дружину з дітьми. Жили в Бухаресті, а влітку 1947-го приїхали у Яковенкове. У цей час Валі було вже шість років.

Її дитинство і юнацькі роки пройшли зі старшим братом і молодшою сестрою. Була і нянькою, і маленькою господинею у домі, бо батьки з раннього ранку до пізньої ночі знаходилися на роботі. Навчалася в Яковенківській школі. Закінчила сім класів.

У1955 році родина переїхала у село Іванівка. Батьки почали працювати в радгоспі № 7. Невдовзі і Валентина стала дояркою на МТФ. Праця була важкою, та молода дівчина повністю віддавалася роботі. Керівництво радгоспу помітило відповідальну молоду робітницю, її організаторські здібності і назначило бригадиром МТФ № 1.

 

Заочно Валентина закінчила Липковатівський радгосп — технікум по спеціальності «зоотехнія». Зі знанням справи вела вона свою дівочу бригаду до вагомого успіху. В числі перших побороли вони 5000-й рубіж по надою молока від кожної фуражної корови. Перші перемоги і перші нагороди… Разом з подругами ідуть в Москву на ВДНХ, відвідують Зоряне містечко космонавтів. Була вона і делегатом на XXVII з\’їзді КПУ в Києві.

Успішно склалося і її сімейне життя. Вийшла заміж за Дмитра Шовчка, місцевого механізатора, який навіть цілину на просторах Казахстану покоряв. Подружжя виховало двох дочок і сина. Сьогодні Валентина і Дмитро Шовчко на заслуженій пенсії. Живуть удвох. Але три внуки, три онучки і правнучка стали відрадою і гордістю їхнього буття.

Діти війни. Вони завжди на передовій, бо свій гарт пройшли у важкі воєнні та післявоєнні часи…

 

 

ГРУЩЕНК0 Анна Ивановна

• Герой Социалистического Труда

В начале войны мне было 5 лет. Мы проживали в селе Крейдянка Шевченковского района. Хорошо помню высокую белую скалу из мела, из-под которой тонкой струйкой вытекала очень вкусная вода. Отец водил меня к источнику и помогал напиться. Мама умерла при родах и маленькая сестра, не прожив и года, тоже ушла из жизни.

ШОВЧКО Валентина Гаврилівна

• Повний кавалер ордена Трудової Слави, ветеран праці, Почесний громадянин Чугуївського району, член ради ветеранів.

МИ — ДІТИ ВІЙНИ

Ішла війна. За вікном простої селянської хати, що стояла в селі Яковенкове Балаклійського району, була ніч… Село спало. А в тій хатині в муках і крові народжувалося нове життя. З серпня 1941 року на світ появилося голубооке дівча і нарекли її Валентиною. І радість, і смуток охопили її матір Катерину Карпівну, бо чоловік, Гаврило Миронович, голова сільради, пішов на фронт, а вона залишилася з двома дітками.
В 1938 году отец привел мачеху, она родила девочку и отношение ко мне резко изменилось.

Когда осенью 1941-го папу призвали на фронт, мачеха испекла полный рюкзак коржей, больше положить ему было нечего. Он уходил через огород, целовал меня и плакал, видно понимал, что оставляет свою дочку на чужого человека. А я несколько дней все смотрела на дорожку, по которой он уходил, и горько плакала, надеясь, что папа скоро вернется.

Только в 1945 году пришел документ о том, что он пропал без вести, как и его родной брат.

Вспоминая детство, думаю, почему немцы бросали бомбы на наш хуторок, ведь никаких военных объектов не было, жили старики и дети. Однажды бомба упала в огород, была глубокая воронка. Мачеха с сестрой спрятались у соседей, а я одна осталась в доме. Было очень страшно, я плакала, не понимая, почему меня не взяли. Мачеха сказала, что меня не во что было обуть…

Однажды я была заперта и немцы стучали в дверь, пытались открыть ее, а я кричала, что дома никого нет. Они стучали в окна, а я ревела. Потом они поняли, что не могу открыть и ушли. Было очень холодно, всю ночь я просидела на ледяной лежанке голодная…

Во дворе фашисты поставили пушку, один жил в нашем доме. Каждое утро чистил оружие, а я сидела на пороге и смотрела на него. Он видно пожалел меня, дал два кусочка сахара. Никогда не пробовала такого сладкого! Один отдала сестре.

Немцы шарили по сараям, забирали птицу и коров. У нас тоже пытались взять корову, но мачеха так кричала, плакала и показывала на нас с сестрой, и они оставили корову.

* Помню, как сосед во время бомбежки вылез из окна, и в это время упала бомба. Осколком ему оторвало ногу… Какое это было страдание, кровь, слезы, безысходность, страх…

После вступления наших войск в 1943 году заработали школы, но я не училась, потому что не в чем было ходить. В первый класс пошла лишь в 1945-м, когда мне было девять лет.

9 мая 1945 года в школе на линейке объявили, что война закончилась. Пришла Великая Победа! Выступал участник войны, инвалид Иван Хомич Богун. Все плакали, а я думала об отце. Как же хотелось его увидеть!

В первом классе учились дети с 1934 по 1939 годы. После пятого пошла на работу. Мне было 14 лет. Стала подсобной свинаркой, а поскольку была несовершеннолетней, трудовую книжку мне не выписали. Свою работу любила, мыла корытца для маленьких поросят, наблюдала за ними и удивлялась, какие они смышленые, никогда не перепутывают своих мамок. Так закончилось мое детство. „ Теперь, когда я вспоминаю военное лихолетье, то молю Бога, чтобы мои внуки и трое правнуков и все дети на Земле не видели того, что выпало на \’ долю нашего поколения.

Сложилась моя жизнь благополучно, за свой труд получила большую награду. Спасибо всему народу за то, что дал нам счастье жить в мире!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *